Докучаєв Василь Васильович

/Files/images/Docuc.jpg

Василь Васильович Докучаєв (*17 лютого (1 березня) 1846 — †8 листопада 1903) — природознавець, основоположник наукового генетичного ґрунтознавства та зональної агрономії.

У 1871 році закінчив Петербурзький університет, з 1883 року — його професор. У 1888–1894 роках на запрошення Полтавського губернського земства очолював експедицію, що вивчала ґрунти, рослинність і геологічні умови Полтавщини. Було складено ґрунтові карти губернії, створено природничо-історичний музей. Серед учасників експедиції були учні В. В. Докучаєва, згодом видатні природознавці академік В. І. Вернадський, академік К. Д. Глінка (1867–1927), академік Ф. Ю. Левінсон-Лессінг (1861–1939).

Життєпис

Народився у селі Мілюково Сичовського повіту Смоленської губернії Російської імперії (нині дєрєвня Новодугінського району Смоленської області, Російської Федерації) у родині сільського священика. Закінчив Смоленську духовну семінарію (1867), фізико-матемтаичний факультет Петербурзького університету зі ступенем кандидата природничих наук у 1871 році.

Від 1872 року працює на посаді консерватора (хранителя) в університетському геологічному кабінеті. З 1875 року у Товаристві дослідників природи (Санкт-Петербург) та журналі «Вітчизняні записки» (рос. «Отечественные записки») подав повідомлення «З питання осушення боліт, зокрема осушення Полісся» (рос. «По вопросу об осушении болот и в частности об осушении Полесья»). Досліджував пухкі відклади та структуру річкових долин, головним чинином — дніпровської. У 1878 році узагальнив результати досліджень в магістерській дисертації «Способи утворення річкових долин Європейської Росії» (рос. «Способы образования речных долин Европейской России»).

У 1877—78 роках взяв участь в організованих Вільним економічним товариством геолого-географічних «екскурсіях» чорноземною смугою Російської імперії, переважно Україною (у 1881 році знову відвідав Україну для уточнення висновків). Висунув теорію генези чорнозему. У 1879 році під егідою Міністерства державних маєтностей видав записку «Картографія руських ґрунтів» — пояснювальний текст до складеної померлим у 1878 році статистиком Василем Чаславським карти ґрунтів Європейської Росії. Того ж року почав викладати в Петербурзькому університеті.

У 1880 році обійняв посаду завідувача кафедри мінералогії (1881 — штатний доцент, 1884 — професор). У 1881 році з приводу видання двутомника графа Олексія Уварова «Археологія Росії. Кам'яний період» виголосив полемічну промову (наступного року побачила світ як брошура). У 1882 році за колекцію ґрунтів отримав диплом першого ступеня Всеросійської промислово-художньої виставки. У 1883 році був нагороджений Макаріївською премією Петербурзької академії за книгу «Руський чорнозем».

У 1888—94 роках керував фізико-географічними дослідженнями Полтавської губернії, разом із колегами видав матеріали щодо оцінки її земель, статті, монографію «Наш степ раніше й тепер» (рос. «Наши степи прежде и теперь») (гонорарні кошти передав постраждалим від посухи), розробив методику визначення, чи були ліси на південних українських теренах. 12 листопада (31 жовтня) 1888 року у Вільному економічному товаристві виступив з відповідною доповіддю «Методи дослідження питання: чи були ліси у південному степу Росії» («Методы исследования вопроса: были ли леса в южной степной России»)[1]. Удостоївся золотої медалі та ордена «За заслуги у землеробстві» Всесвітньої виставки у Парижі, 1889 року.

Під час робіт по грунтово-геологічному вивченню Полтавської губернії (1886–1889) В. В. Докучаєв навідується у маєток В. С. Кочубея у Полтавському повіті, поблизу Диканьки, що звався Пісчано-Балясним, де на хуторі Дячкове жив О. О. Ізмаїльський, і між ними започатковуються дружні відносини і починається творча співпраця. В. В. Докучаєв пізніше не раз у своїх роботах посилався на дослідження О. Ізмаїльського. У січні 1894 року Докучаєв запрошує Ізмаїльського до складу керівництва Особливої експедиції Департаменту лісового господарства для ведення робіт у Воронізькій губернії. Внаслідок загострення хвороби О. Ізмаїльський змушений був відмовитись.

В. Докучаєв опікувався долею В. І. Вернадського[2], обнародував у 1889 році, зокрема, результати студій цього свого учня-колеги, набуті під час мандрівки поблизу річки Чаплинка в Новомосковському повіті Катеринославської губернії (нині територія Дніпропетровської області), та його розвідку про Кременчуцький повіт Полтавської губернії. Створив у Полтаві природничо-історичний музей 1891 року, передавши до нього свій гербарій та зразки ґрунтів і гірських порід.

У 1892 році очолив Особливу експедицію, споряджену Лісовим департаментом до Воронезької, Харківської та Катеринославської губерній задля запобігання ерозії ґрунтів, посухам і недородам. Опублікував «Праці» експедиції у 18 випусках. Пильну увагу приділив Старобільському степу в Харківській губернії та Великоанадольському лісництву в Маріупольському повіті Катеринославської губернії.

Від 1892 року виконував обов'язки директора Новоалександрійського інституту сільського господарства та лісівництва (Ново-Александрія, Люблінська губернія, нині місто Пулави, Польща), значною мірою на евакуйованій у 1914 році базі якого виник Харківський національний аграрний університет імені В. В. Докучаєва. У 1895 році через перевтому взяв відпустку, під час якої відпочивав у Криму. У 1898 році вивчав ґрунти Бессарабії, потім, до 1900 року — Кавказу та Центральної Азії.

У 1899 році сформулював так званий «закон зональності», що показує «найщільніший зв'язок клімату, ґрунтів, тваринних та рослинних організмів» і «співвідношення між зонами природи взагалі й усім життям, усією діяльністю людини». Читав науково-популярні лекції, в тому числі в Полтаві, де співпрацював із місцевим земством і часописом «Хуторянин». Від кінця 1900 року тяжко хворів.

Помер у Санкт-Петербурзі.

Кiлькiсть переглядiв: 109